151
— Ох, як можеш, могутній князю, погрожувати власним шуринам? — почав облесно Василій, а його лице вкрилося відразливою маскою облуди. — Зрозумій, що дочка та сестра порфірородних, майбутня мати могутніх володарів Тавроскитії не може йти заміж, як дочка рибалки зпід Влахерну. Для неї треба приладити двір і придане.
— Не приданого я хочу від вас — відрубав Володимир нетерпляче. — Анна може й у Києві знайти двір, якого тільки забагне. Є в мене греки, араби, вірмени, жиди, варяги, степовики, а всі вони віддадуть на будову двора свої найкращі сили, як тільки їм накаже князь… Це знаєте і ви й вона…
— Ні! — різко заявив Василій. — Та хіба не розумієш, що це значить візантійська, ромейська царівна. Один тільки король франків, який називає себе цісарем Риму, удостоїться чести стати свояком македонського дому, тай то Теофано не рівня Анні… Що сказав би цілий світ: „Ось як віддавали порфірородні володарі Сходу й Заходу, імператори ромеїв свою сестру!”. У нас нема в цій хвилині скарбів, за які збудовано святу Софію!… Тому зажди хоч кілька тижнів у Буколєоні, де тобі та твоїм товаришам відведена домівка, а як не можеш, то вертайся у мирі на Русь, а з першою весною стане твоя суджена у Корсуні з належним віном та почотом.
Константин притакував повагом братові.
— Так, так, а завтра зробимо заручини.
