154
галися хмари. Вони закрили собою вже половину неба і тільки там, куди йшов шлях на північ та схід зоріли світла довкола престолу Всевишнього. Так, це Бог показував йому шлях додому, а Великий Віз — провідник моряка на безмежному морі, світив саме над Влахерном.
У цей мент затупотіли чиїсь кроки у кімнаті. Нерадий гостеві відвернувся Володимир, але зрадів, побачивши Романа.
— Це ти, Олешич? — спитав — чи вечеря готова?
— Дружина жде на тебе, милостивий, а я приношу тобі осьщо!
Тут подав князеві китичку фіялок.
— Фіялки, в цій порі? Звідкіля це?
— Із Влахерну! — шепотом відповів молодець.
— Ах! Якто?
Роман знизав плечами. — Бог один знає! Як тільки ми вийшли з Буколєону, зачіпила нас якась дівчина. „Чи ви з дружини князя рауссеїв?” — спитала. Я потвердив, а тоді вона передала мені китичку зі словами: „Це для вашого князя від друга із Влахерну. Перекажи, щоб князь спав цієї ночі між дружиною, а не у себе, бо в кімнатах покутують нечисті духи, отже небезпечно!” Я відразу зрозумів, що знову ладять щось недобре, про що знає царівна та остерігає тебе. Тому я сказав: „Дяка велика твому панові, чи пані і перекажи, що за цю китичку князь визвав би у бій не то чорта, а й самого патріярха”.
