156
тяжкого кожуха, а часті дощі та бурі приневолювали втікати перед світлом і повітрям до душних, темних, але теплих і захисних хат.
Вояки не переставали обговорювати виглядів на добичу при найближчому поході, обчисляли майбутню висоту плати та дарунків, окупу за бранців, добичу з боїв та грабіжей.
— А чи прирівняли ви, товариші — озвався Роман — те, що бачите, до сум, які дістав кожний з вас? Ви радієте грошем, а не бачите, що ви дешевші золотого глека на вино, або вази, повної нарди чи амбру? Пробі! Більше давав вам руський князь, бо давав тільки те, що мав сам і — ділився з вами усім. А ну поспитайте, чи заплатили б вам імператори за вашу службу половиною свого майна!
Замовкли варяги, вражені і збентежені словами Романа. Кожний почув правду цих гірких слів. Коржик з березової кори підчас голоду з рук убогого пастуха скандинавських фельдів, це дар куди більший від багато заставленого стола багача, або мошонки золотих монет із рук кесаря. Убога була дяка імператорів у порівнянні з наділом землі, якими міг оплатити їх службу князь Києва. Володимир приймав їх у склад свого боярства, забезпечував їм хліб на випадок недуги, а нащадкам відумерщину по батькові до смерти. А тут за рани, кров, за смерть — багач кидав їм тільки жменю золота зі свого невичерпаного скарбу, як милостиню.
Коли холодом повіяло від цих слів на веселих гостей, саме тоді відчинилися двері і з лівого
