32
Володимир розлютився. Його лице почервоніло, а його рука грізно простяглася над головою похиленого боярина. У повітрі висіла буря. Старий Козняк підняв очі… і вмить зрозумів, як близько нього чаїться смерть. Здригнувся усім тілом, поблід, пригриз уста, затиснув кулаки, але очей не спустив.
— Саме тому, милостивий, що не про тебе йде річ, а про христіянина Романа, противлюся твоїй волі! — сказав непевним голосом, у якому нагло зазвучала стареча безсилість. — Це-ж не те саме, коли сам князь робить честь домові слуги…
Нетерпляче підірвав Володимир коня поводами.
— Так знай! — гукнув — що Мирослава буде мені потіхою після походу, мені, а не комусь іншому. А що я з нею зроблю, не твоє діло, а моя княжа воля. Першої днини після повороту бажаю бачити її на Берестовому. Вона подасть мені хліб, сіль та мед, і напоїть мені коня!
Боярин побілів як крейда, але похилився покірно до стремени князя.
— Воля твоя, княже, мені законом — повторив.
А Володимир видобув ізза пояса золотом та шовком шиту хустину й подав її Романові.
— Молодче! вертайся у город і передай цю хустину Мирославі. Не гадаю, щоб хто поважився зачіпити дівчину, повязану хустиною Володимира.
