40
— Ні! На порогах, біля камяних гряд лежить могила гриднів, які впали в бою з печенігами. Воєвода Свинельд велів був її висипати ще в тому самому році. Близько тієї могили е простора печера, в якій живе дядько пустельником. Він у нас був позаторік, коли ми йшли на печенігів. Був і я в нього, але ще хлопчаком. Чи живе ще, не знаю!
— Ба, певно погані після останньої виправи затовкли старого!
— Не гадаю, милостивий князю! Вони поважають його як божого старця, шукають в нього поради, приносять дарунки. Вони не тикають святців, бо кажуть, що пустельник ближче божества, ніж людей.
— Як так, то може ще найду його в живих, а ти Романе, вкажеш мені дорогу.
— Поведу тебе, милостивий, коли така твоя княжа воля. А й дядько радо привітає нове сонце Руси над гробом давнього.
— Ти гарно висловився, Олешич! Хто тебе вчив?
— Трохи батько, трохи отець Євзевій.
— Ах, Євзевій! Знаю! Вельми тямущий чоловік.
Мовчки їхали густим дубовим лісом. У плечі дув їм теплий, вогкий вітер, а ліс обзивався глибоким поважним шумом. Раз-у-раз почувався в діброві ломіт сухого гілля, яке скидав зі себе праліс, мов переношену одежу. Швидка їзда та буйний порив вітру розбурхали почуття свободи й сили у серці князя. Він наче підріс у сідлі та пов-
