41
ними грудьми втягав у себе пахощами насичений подих.
— Велика твоя сила, Стрибоже! — закликав нагло. — Могутнє твоє крило! До кого ти молишся, Романе, коли підіймає тебе з землі крило Стрибога?
— Я милостивий, радію тоді життям, бо знаю, що Стрибог це віддих Всевишнього. Божество обіймає нас, нічим праліс оселі. Вони з нього вирубані, ним окружені, вони це він, а він це вони!
— То по твому ти, і все це довкола — це Бог?
— Цього не знаю, милостивий, але чую, що і ти, і я, і все інше у Ньому! Він наче подих вечірнього леготу, він пориває нас борвієм до наміченої цілі, потопляє човни серед моря, або виносить їх на тихий беріг. Він… усе!
— Романе, — заговорив по хвилині князь. — Чи тобі та твоїм ніколи не прийде на гадку вхопити за мечі та топори і підчас походів князя опанувати волости? Видко таки правда, що ваша віра не любить подвигів, борні, геройства.
— Наша віра не боронить геройства, та вона далека від борні й розливу крови, хіба що це боротьба за саму віру… Якщо ти, милостивий, насильно викорінював би Христову правду, то ми покинули б дружину, але таки не зрадили б тебе, ані не підняли б на тебе меча. Бо царем світа Бог, а князь чи король — його заступники і всякий, хто на них підійме руку — злочинець! Ось чому,
