Уперше від приїзду на Русь Володимир спав під войлоковим шатром, з вечора аж до ранку, і спав непробудним сном серед пісень гриднів, іржання коней, криків і розмов. Глибокий сон швидко обняв усю втомлену рать-воєводів, гриднів і ратників. Тільки бродники не спали. Вартові роз'їжджали по довколишніх лісах, а останні бенкетували при ватрах, оддалік від табору. Їх пісні дикі, та рівночасно тужливі, наче свист степового вітру пізньої осени, то знову розгульні, наче розбурхана весняними водами степова річка, лунали всю ніч. А коли сірина ранку прилетіла на крилах східнього вітру і замовкли пісні, з ліса, знад Дідового потока стали висуватися тіні комонників гуртками по пять-шість мужа. Вони приєднувалися до учасників бенкету, забирали їх з собою і переїздили через горбок на південний бік узлісся.
Володимир вислухавши мовчки звіту звернувся до Сулятича.
— Ти, Сулятичу, як тільки покоримо крамольників, поїдеш на Волинь до Соломирича і там спільно з турівськими та пинськими тисяцькими позбираєте ятвязьких бранців із останнього погрому. Відпустиш їх домів та засобиш їх на зиму. Голодний сусід гірший хатнього злодія.
— Якто, милостивий, тепер після війни? — не вірив ухам тяжкокровний поліщук.
— Саме тому! Хай знають, що в моїй руці сила побити і змога помилувати.
— Стійте, стійте! — залунали нагло оклики на переді.
