Чвалом виїхали Володимир і воєводи на чоло відділу. Півперек шляху лежало тіло мужа, якого голова майже зовсім була відрізана від шиї. Затиснена права рука держала ще відламок меча. Поруч валявся пірваний аркан, яким послугувалися печеніги і бродники.
— Пробі! — кликнув нагло Олешич, — це Мощанин!
Зіскочив з коня і прикляк біля лежачого.
— До нас тікав, — замітив Сулятич, — це дивне!
— Гм! — не згодився князь. — Навіщо було йому тікати до нас? У Києві стоїть за нас Путята…
— Ба, Мощанин завсіди ворогував із греками та Христовою вірою, — завважив Олешич. — Він радше тікав до печенігів, а бродники зловили його.
— Ні, вони були б похвалилися! — докинув Стенята. — Це не те…
— Золотий ланцюг на шиї є! — замітив Роман. — Це очевидно помства або двобій!
— На кому? З ким? — знизнув раменами Сулятич.
— Це видко бродник його вбив і то не для грабежі, а з особистої ненависти! — рішив укінці Олешич.
— Ані в службі! — докинув Стенята.
— Може туди їхав до нас, та стрітився з вартовим, посварився з ним і згинув у двобою! — зібрав разом здогади Роман. — У Києві стрінемо
