часно двері до сіней упали виломані напором людей і юрба ввалилася у кімнату. Двох гриднів Свена завзято відбивалося від членів Володимирової дружини. Їх ставало що раз то більше, аж ось ускочив між перших величній витязь у золотистому шоломі та з грецьким, міддю кованим щитом, у руці.
— Роман, Ладо моє! — сплеснула в руки Мирослава.
Та чи це справді був її Роман, той колись спокійний, тихий, ніжний молодик, якому навіть на ловах жаль було розлитої крови? Ох ні! Він ось і оком не кинув на неї, тільки сам наступив на обох гриднів, які у тісноті кімнати ставляли опір юрбі гриднів і не допускали її до місця, де Свен і Станко зводили смертний двобій. Він щитом відбив удар одного з гриднів, рівночасно повернувшись у другий бік поразив мечем другого противника. Від напору щораз нових вояків — юрба придавила в куті Станка зі Свеном і розділила їх.
Меч варяга шалів між гриднями. Хто наблизився на його віддаль, гинув як від грому. З острахом гляділи на нього Козняк і Мирослава, повилазивши на лаву в куті. Роман пробився на силу проміж гриднів.
— Гетьте звідсіля! — гукнув.
— Свене! невірний боярине! Піддайся княжому воєводі.
Наче тигр скочив Свен на нього і зі страшенним розмахом ударив його мечем. Одначе удар зісовгнувся по підставленому щиті, а варяг аж по-
