Проте ніодин стогін не виходив з його зчорнілих губ. Недалеко Свена лежав важко ранений, кровю залитий Ґялляр, а над ним блідий мов стіна, видко до краю виснажений, клячав на кривавій долівці Станко.
Мирослава підійшла до Свена й поклавши йому руку на плече — сказала:
— Свене! — Ось удруге перед тобою свідок, який закидає тобі душегубство. Востаннє взиваю тебе, дай свідоцтво правді, вкажи убийника, щоб чорна тінь злочину не падала на шлях життя невинного!
Свен наче не чув слів дівчини. Всі присутні з напругою гляділи на гру лиця звязаного героя. Та ніодин мязень не рушився на його стиснених устах.
— Воєводо! — заговорила знову Мирослава. — Не бути нам зі собою у парі, та я завсіди з подивом гляділа на появу благородного героя півночі! Тому на цей гарний момент і на твою геройську честь заклинаю тебе, скажи вибранці твоїй, хто був убийником її брата?
Звільна підвів Свен голову, а його очі горіли мов у вовкулаки.
— Не воєвода я, а конунґ, дівчино. Мечем я добився влади і меч відібрав її мені враз зі силою та волею. Не жди від мене вчинку, який не був би ударом, ні слова, яке не було б проклоном!…
— Спасибі тобі, Свене, й за це! — заговорив нагло зпід печі старий Козняк, — стільки я й ба-
