жав знати! — Ти не потвердив своїх слів, значить не Роман, не Олешич… Дажбоже!…
І старий вхопив себе руками за сиву голову.
— Ха, ха, ха! — зареготався Свен. — Стареча слабість матірю самодурства! Я не потвердив своїх слів, але й не заперечив їх!
— Я питаю тебе, як рівний рівного, а навіть вищого — наставав боярин. — Зразу ти був воєводою, опісля конунґом і я корився тобі у всьому. Тому прохаю тебе ще раз. Не я твоїм суддею, ні твоїм ворогом, а князь. Для мене ти завсіди тільки колишній союзник, який мав навіть увійти в мою рідню, а якому я віддав все своє майно…
— Хочеш відповіді, добре! Розвяжи мені руки і ноги, дай мені меч і щит, тоді поговоримо знову як рівний з рівним.
— Достоний боярине! — вмішався Збранич, коли побачив як старий затрусився і опустив руки. — Бачу, що слабнеш, як ослаб колись і я від очей і слів цієї гадюки. Знай, що я сторожем цього зрадника і збережу його на люту княжу кару, хочби й головою прийшлося наложити мені чи тобі!
Те кажучи, встав і станув між Свеном і боярином.
— Ха, ха! — засміявся тоді Свен. — Ось бачиш, боярине, кому залежить на правді? Саме той, хто обвинувачує мене, боїться моєї поруки. Ха, ха! Не завсіди має боягуз і брехун сотню помічників. А цих чотирьох тут — це мало! — Гордо і згірдно вказав на чотирьох гриднів Збранича.
