— Не я боюся правди, а ти, Свене, княжої кари — відповів молодець. — Що ти хоробрий, знаємо всі, але скажений вовк теж хоробрий і нема йому від цього чести.
— Слова, молодче, слова! А ти діло покажи! — непевним голосом почав Козняк. — Дай доказ, що ти й Роман не причасні у злочині, а тоді про мене!
— Доказу бажаєш, боярине? Гаразд! Сам Свен казав, що привід до злочину дав гріш, саме той, який ти віддав Свенові.
— Так, але хоча б він і витратив усі гривні та куни, то все ж не відцурався ні мене, ні моєї дитини. Не про гроші йшло йому, це ясне! А як так…
— Як так, то той в кого ті гроші, дає також доказ невинности їй вертає їх тобі.
— Хтож це такий?
— Я!
— Ти?…
Від скаженої злости посиніло лице варяга. Козняк відступив від Свена, з розхиленими устами стежила Мирослава за сваркою, а Збранич спокійно говорив далі.!
— Так, я! У посіллі моєї невісти у Мощаниці зложене, боярине, твоє майно, яке відібрали ми Свеновим людям. Не хибує і ногаті, а береже його воєвода Соломирич…
— Слава ж богам білим, богам добрим! — закликав Козняк, — а тобі, хлопче вони заплатять сторицею по заслузі. Гей! Нелегко то на ста-
