рости літ глядіти багачеві на злидні його дитини. А всеж не про тебе тут річ іде, а про Олешича.
— Не справедливий ти, боярине! Проти слів Романа стоять слова Свена, а я єдиний свідок злочину. Чим же слово Свена вартніше? Чим моя порука нестійна?…
За цей час заспокоївся дещо Свен і опанував гнів, який давив йому горло.
— Ні, нестійна твоя порука, бо гроші по закону війни належать до князя. Легко віддавати не своє добро. Все одно не понюхати тобі його!
— Води! — сказав хриплим голосом Свен після довшої мовчанки.
Ніхто не рушився.
— Терпи, зраднику, — пробурмотів Станко, бо не міг у цьому ворогові бачити і признавати людину.
Та ось Мирослава піднялася з лави і по хвилині принесла Свенові глечик води. Жадібно пив варяг, і дівчина притримувала глечик при його почорнілих губах.
— Миро! — прошептав, випивши, — твоє серце — нічим смараґди Фреї! Зроби ще одну ласку та подай мені ще раз води, але з отрутою.
В його голосі звучала страшна щирість.
— Боїшся, воєводо? Страх тобі княжої кари? — спитала глумливо дівчина.
— Раниш моє серце, Миро, і то нізащо. Чи боїться смерти той, хто прохає отрути?
— Ніякий герой не прохає отрути від ворога, бо це доказ, що більше боїться його ніж смер-
