лину змагався з болем, аж підняв голову і розплющив очі.
— Ти прийшла, княгине? — спитав. — Спасибі тобі, та ти прийшла жаліти мене, чи сміятися?
— Норми випряли нам обоїм невдачу, а з призначення годі сміятися. Для мене вмерла надія з твоєю зрадою. Нема в мене вже майбутнього, є тільки дитина… і ніж!
Ізза пояса видобула ніж східного виробу з тонким, золотом січеним вістрям. Свен звісив голову на груди. Його видко брала гарячка і відривані слова падали з уст.
— Горить, горить!… Вовк Фенріс рве мені нутрощі. Суд, сором… смерть!.. Рогнідо!
Тут зірвався і здавалося, що одним зусиллям розірве ремені. Нелюдське хрипіння добулося з горлянки і велитень опав назад на землю.
— Рогнідо — шепотів, скреготаючи зубами — якщо ти варязького роду, якщо ти жінка, в якої залишилося хоч за макове зерно чуття, встроми мені цей ніж у серце, або ні… перетни отут бючку… Ох, якби я міг зубами перегризти її сам!
— Ні, Свене, то не я вбю тебе, а Володимир, бо ти його зрадив, а мене обрехав. А за віроломність і зраду не ножем карають, а кратами… у гноївці!
Слова ті протверезили Свена. Його зуби знову заскреготіли, але відповідь, яку дав Рогніді, була ясна і спокійна:
— Властиво я не зрадив тебе, Рогнідо! Ти як і ми всі бажали тільки влади і слави.
