Рогніда покрутила головою. — Чи ти справді вже так віддавна бажав слави і влади? А навіщож ти стільки разів обрехав Володимира, мене, Козняка, Мирославу, Ґялляра?.. Як можна тобі вірити у щонебудь? Поясни мені бодай тепер свої задуми, коли хочеш, щоб я допомогла тобі перед княжим судом.
— Слухай! Перед смертним словом витязя впевняю тебе, що вже підчас останнього походу на печенігів я загадав повалити князя, якого я сам виніс на київський престіл. Та до цього треба було мені рати і гроша… Полоцьку рать мала дати ти, а гріш Козняк. Тебе я гадав зєднати собі обітницею помсти, а гріш Козняка дістати з руки дівчини…
— Якто? — удала зачудування Рогніда — у Козняка-ж був син і не дочка, а він був дідичем майна богача.
— Був, тому і згинув! — кивнув головою Свен.
Швидким кроком підійшла Рогніда до нього.
— То так, Свене? Заклинаєш мене на моє серце, щоб я допомогла тобі ввійти між вибранців Вальгалі, а сам ще перед порогом смерти кидаєш кров, розлиту тобою, на голову невинних?
— Смерть хлопця давала мені дівчину, а батька робила мені союзником. Вона дала мені гріш і силу. Ось тобі і правда, Рогнідо.
Та Рогніда не спішилася, сховала ніж у піхву, вложила його за пазуху, а там і сказала:
— Боги чули твої слова, Свене, боги і люди,
