лосно, йдучи швидким, рівним кроком. Варяг підняв голову і враз побачив перед собою темну постать. Вмить ухопив ріг який мав при боці, а правою рукою наставив ратище проти приходня.
— Хто ти? — спитав.
— Я відпоручник боярина, що сьогодні приїхав!
— Ага! Чого тобі тут треба?
— Тивуна! Нема його тут?
— Ні! А ти чого лазиш по ночі? Йди спати, а то на Гель, заснеш на віки!
— Не сердься, герою! казав Албаз, щоб я його тут ждав. Він певно швидко прийде… А ось і він.
В цю мить чорна тінь зпід землі виросла за плечима варяга. Щось засичало, якби хто розпорював шкіряний мішок. Варяг упав, якби його відтяли з мотузка на якому висів.
Із провалля через частокіл один по одному стали вилізати ратники Албаза. Було їх трицять-шість здорових, широкоплечих мужів. Напів нагі мали за поясами тільки ножі, а в руках набивані кременем дубові відземки.
— Ось боярин, зять нашого господина — представив їм Албаз Збранича. — Він перебрав на себе ваші довги в мене і заплатить кожному ще по дві гривни, якщо поможете йому опанувати дворище до приходу ятвягів.
— Це княжа служба, хлопці! — сказав Станко. — Моїми устами він наказує вам усім.
