Перед дворищем у сутінках ранку ждали ратники Албаза спокійно і тихо, наче женці на прихід господаря. Перед ними лежали у рівному ряді шіснацять трупів з порозчереплюваними головами, а зпід кожного випливав потічок темної крови. З чималого шкіряного мішка Албаз виймав гранчасті кусні срібла і виплачував по черзі своїм ратникам. Двох парубків розпалювало біля нього ватру, а двох других тягло здорового бичка на заріз. Коли появився Збранич, всі крикнули „Слава князеві!“, а молодий боярин подякував їм і наказав виточити для них бочку меду з боярської медуші.
Албаз завів Станка у повітку, де на долівці стояло шість чималих кованих скринь.
— Вози маєш?
— Ні, боярине! Я гадав перевезти все в мішках на конях.
— Дурний ти, тивуне! Кожний, хто повезе, знатиме, що в мішках і пізве тебе на суд. Треба конче возів, бодай двох. Возьмеш по шістьох парубків до кожного й поїдеш.
Спокійна поведінка молодця, в якій не було ні сліду хапчивости ні облуди, заспокоїли ховарезмійця зовсім. Він сів уже на коня й поїхав у село за возами. Та як тільки щез у чагарнику, Станко покликав Піснячка й післав його в селище закликати імям боярина людей на рать для оборони від ворога. Рівночасно в тайні від усіх вислав і Грача на володимирський шлях підстеріга-
