Скрині Козняка були великі й незвичайно важкі. Свен і Козняк зміняли були всі гроші та товар на срібні гривні, тому треба було до кожної скрині щонайменше шість парубків. Зараз перший віз заломився під вагою трьох скринь. Треба було підвязувати під розвору нову жердку та брати тільки по дві скрині на один віз. Одної підводи не ставало. З усміхом глядів Станко за Албазом, який забув навіть за гривні, що мав їх виплатити для нових ратників, а тепер спішився, щоб випередити ятвягів та дружину Володимира.
З ліса виїхав чималий відділ комонників, може півтори сотні людей, а попереду на голові одного з них поблискував золотистий кінчастий шолом. Ніби крила птаха розвівався на плечах червоний плащ княжого воєводи.
— Стій! Куди? — спитав Албаза. — Я — Соломирич, володимирський воєвода і тисяцький князя. Що везеш?
— Я… я… везу у Володимир гроші боярина Козняка з Києва! — промимрив блідий мов стіна тивун.
— Завертай назад! У дворищі безпечніше, ніж у городі, де нема воєводи, і сам боярин Станко краще збереже їх від такого хозарського мішкохвата. Завертай!
Албаз завернув коня й оглянувся за Збраничем, який саме підбігав до воєводи. Він бачив, як обидва віталися й розказували собі всіляке, а там і обидва щиро розсміялися. Тоді почерво-
