ника. Так його й найшли ратники боярина з Білої, а бранці розказали усю подію.
— Котюзі по заслузі! — махнув рукою Збранич.
— Я рад, що ти, хлопче, не посягаєш по несвоє добро, як бажав цього він. Одначе якщо так, то навіщо журитися? Віддай добро князеві або Добрині!
— На жаль, у князя, якщо вернеться, буде більше діла, ніж займатися чужим грошем. Добриня в Києві. Мощанин сам ласий на гріш, як мало хто, а я не хочу, щоб на ньому лягло тавро злодія! Ось чому не можу передати скринь йому! Тільки ти, воєводо, можеш помогти мені зберегти ці достатки! Я гадав би їх закопати у землю у клуні, поставити сторожу, а щойно після війни перевести у Київ. Я лишу тут своїх отроків, а ти, достойний, визначи з десяток гриднів із дружини, от хочби таких, що їх легко ранили в битві.
Соломирич подумав хвилину.
— Справді, так буде найкраще! — рішив.
З давніх давен до родини Збраничів належали чималі селища Городниця й Городище, положені у закруті Дністра в сусідстві Залісся, від якого ділив їх усього день дороги. Городище лежало на горбку, Городниця над рікою, а по той
