вого володаря Києва, наче не рішалася тут доля усього народу, а тільки самого Свена та його приятелів.
Конунґ не журився тим, бо знав, що щойно успіх помножує ряди переможців, а покищо треба обмежитися до власних сил. Він вислав Карльзефнія з гістьми, щоб обсадили вартівні при західних та північних брамах Києва, а сам зі своїми вирушив на княжу гридницю, де, як довідався, пробувало до сотні отроків та старих, вислужених гриднів, яких полишив Олешич для обезпеки княжого двора.
Охоче ступали варяги за ватажком, якому теж неначе убуло трицять років. Він видав наказ побивати кожного, хто не піде з ними і стихійне бажання бою та розливу крови, вроджене варягам, пробудилося у всіх. Викликуючи радісно, вони з брязкотом та тупотом бігли до воріт терему.
— Хто йде? — почулося питання, і у фіртці біля великих зачинених воріт, появилися дві голови — одна старшого гридня у шоломі, друга молоденького отрока, вся в кучерях, з невинними очима дівчини та дитячим закроєм уст. Фіртка була заставлена високою на лікоть камяною плитою, так що треба було її переступати. Оба вартові вихилилися поза плиту, наче через вікно.
— Конунґ Руси! — відповів Гялляр Фіннґоґе, славний зі своїх убивств і грабіжей у північній Німеччині.
— Виж знайте, що князя нема, Добриня лежить недужий, а Олешич у полі, Путята й Моща-
