97
дали табор, у якому доведено їм зради. Все таки з жалем пращали вони лицарського князя, хотяй не противилися його волі. Значного дарунку, який дав їм на пращання Святослав, не хотіли приняти, а Рюар заявив імям товаришів, що за зраду дарунків не дають, ані не беруть, та поручив словом Вікінґа, що ніхто з його людий не підійме меча на руські дружини.
Відтак відплили Варяги, а вслід за сим розійшлися у ріжні сторони краю воєводи з дружинами „примучувати“ Болгар.
Вскорі оказалося, що лише бояри, у яких жилах плила турецька кров, тягнули за Византією.[1] Простий нарід славянської породи дружив з Русинами і радів князем, що дані не брав, ніяких ворогів до краю не пускав, з мужиком поводився людяно і ласкаво. Усякому було рівне право перед лицем князя. За убиття або покривдження простолюдина карав князь бояр і небояр рівно строго і справедливо.
Саме ся справедливість стягала на нього ворогування грецьких вельмож та болгарського боярства. Чудеса розказували Греки про жорстокість Святослава, тому вслід за вісткою, що Циміскій вирушив у Царгород, піднялися вельможі і стали ворохобитись. Протягом місяця поверх вісімдесять ворохобень здавила зелізна рука князя, а голови проводирів поспадали з плечий.
Аж ось прибігли болгарські мужики з над дунайського гирла і донесли, що фльота з Византії вплила у ріку.
Святослав був тоді у Рущуку. Почувши новину, всів сейчас на човни і поплив долі рікою. З ним було до три тисячі оружних мужів у пятьдесяти чайках. Греків у двоє стільки на високих ґалєрах. На передніх помостах мали вони дула, якими метали грецький огонь,
- ↑ Болгари, ймення турецької орди, що підбивши славянський нарід, який жив на Дунаї, перейняли від нього культуру, мову, звичаї й обичаї, а надали їм своє ймення. Нечисленна орда розплилася у славянському морі й утворила лише боярську верству, яка зразу задержала ще деякі сліди свойого походження, але по якомусь часі і їх зовсім затратила. Ось чому Болгари славянський народ з турецькою назвою.
