Мати й сестра кинулися до приїзжого з медом, але старі посадили його між собою і стали розпитувати про військо, зброю, про коні.
— Король творить суд над татарськими людьми на всьому пограниччі, — оповідав Давид. — Дарма підносять йому повинну, він карає відступство смертю і кати рубають голови віроломним.
— Це погано! — озлобився Копрій. — Оборонити нас нема кому, а топір на наші голови вигострений. Гей, біда вбогому в світі!
Замовкли всі. Безперечно князь, чи пак король, не мав права карати людей за те, що окупили даниною безпеку, якої не давала їм збройна сила держави. Проте кожен відчував, що такий окуп — це зрада батьківщини й віри та що кари за це повинні бути.
— Дивно мені! — обізвався Глухар. — Завжди казали всі, що Данило благородний, мудрий володар, який знає світові лад. Видко, не про полюддя йому йде, а про щось інше.
Та тут вмішався Ярослав.
— Я скажу вам, у чому річ! Король карає не як володар, а як меч усієї землі, на якій ми всі. Як би так усі татарські слободи взялися за оборону після торічнього погрому Куремси, чи гадаєте, чого був би Ахмат їхав сюди за грошем? Кажете, що король не дає нам опіки. А чи Куремса оборонив ті голови, що попадали від топорів? Ні! Для зрадника кожен ворогом. Він як
67
