терня. Кожен бажає його мати на плоті, та вирубує в саду, чи в полі.
— Що ж нам, бідним, робити у такій скруті? — почали бідькатися деякі учасники наради.
— Еге ж, на печі печуть, на лавці січуть! — говорили інші. — Руський топір, чи татарський зашморг — однаково!
— О, ні, батьки! — розгарячився Ярослав. — Руський топір є в наших руках і ми повинні ним орудувати самі. Що робити, питаєте? Боронитися, берегти себе та своїх ось так, як я щойно казав. Не пхався б Куремса у наші землі, якби так здовж усієї границі були скрізь вартові гуртки ратників та сховки для людей і худоби.
Цим разом зрозуміли старші, що молодечий розум краще визнається на небезпеці та більше звик радити собі у скруті, ніж їх сиві голови, звиклі до давнього ладу дружинної держави.
Перш за все вислано післанців у всі присілки та дворища, що належали до чабрівської волости, щоб ставали на другий день удосвіта кінно та збройно на рать, витали короля та йшли з ним у бій, як буде треба. Усі старі, жінки та дівчата взялися готувати харчі в дорогу. Ярославові доручили батьки давати всьому лад. Дуже нерадо перебрав Ярослав уряд сотника, цим разом уже з доруки громади, але по розмові з Оленою набрав і до цього охоти.
— Не хочу я такого парубка, — казала Олена, —
68
