волость, забрану татарами, звільнили від косооких наїзників. І тут саме серед них, на сивому коні, в окруженні воєвод та прибічників, їде сам король Данило. Над ним лопотить великий стяг князівства, той самий, що бачив колись погром над Калкою та торічну перемогу над Куремсою. Ось знову рушив Золотий Лев з-над Дністра, щоб дати знати про свої гострі пазурі ворогові. Перед ним летить тривога, з ним іде сила, за ним стежить слава, слава руського племени від Дунаю по Дін. Знад згарищ, попелищ підійнявся Лев до походу й задрижали схід і захід, бо виявилося, що з усіх країв, які потоптала орда, одна тільки батьківщина цього золотого Льва заховала міць та розмах до боротьби та побіди.
Глаголять стяги! З хат вибігають молодиці, діти, старці і, здіймаючи руки, благословляють сивоголового, та ще кріпкого володаря. Володаря? Ба, ні! Це не людина, це земля, з якої виросли всі, втілилася у цьому могутньому витязеві, що під золото-синім прапором іде мечем значити границі своєї землі. Поруч нього, зправа, їде чорноризець єромонах Василій, а зліва воєвода Мстислав, муж рослий, дебелий, тугий, як тур.
— Люди, а де то ваша молодь? — запитав голосно воєвода, побачивши на подвірї Глухаря, Копрія та кількох інших старших кметів.
— Ждуть край села, достойний воєводо! — відповів Копрій. — Вони теж зібралися на рать!
70
