8
— Я волю Руснаків, нїж шляхту, — сказав холоднокровно Матис. — Се люди, а ваша „браця“ з перепрошенєм єґомостїв і моїх добродїїв, се сволоч. Ось старий Гербурт. Тут крав, там напав, знюхав ся з бескидниками, заграв у православну дуду, написав єретицькі книжки, потім дістав у шкіру, наробив довгів, утїк до замку, злизав усе, що написав і здох.
— Ти дурний, пане Матис, — відповів Бялоскурський. — Лише у нашому, шляхотському станї цвите золота свобода та всякі „дистинкції“ відзначеня, „munera fortunae“, тобто дари щастя, а хам усе хамом. Ти повинен також постарати ся про се, щоб як найскорше добути „індиґенат“[1]. От заплати кілька там золотих у королївській канцелярії, у мене є там знакомі, і будеш шляхтич.
— Не я дурень! пане Бялоскурський, — відповів Мазур. — Менї сорок лїт. Батько мій робив гроші на ланцуцькому чортї[2], бо товк ся з ним по всїх війнах із сусїдами і крав не гірш шляхти та сабатів. Та щож? Небіщик, царство йому небесне, любив погуляти, та пропив мало не все. А я не те, тілько сиджу, як спокійний коршмар та збираю, що ви звете „субстанцією“ чесним способом.
— Обдираючи Жидів, продаючи тайком горівку, та райфуруючи сабатам і бескидникам.
— Милите ся, вашмость, — усміхнув ся Матис. — Жидів обдираєте ви, не я. Виповняю прикази панів моїх шляхти, а до коршми всякому рівна дорога. Я плачу чопове[3] панови, а ви менї. А тому, що я так кріпко придержую ся католицької віри і не жалую нї на „косцюл“, нї на ксьондзів та що займаю ся ще з батька чесним зарібком, тому й чую в собі покликанє до золотого, шляхоцького стану. Але се буде аж тодї, коли почую себе у силї боронити тої золотої свободи і зможу собі приняти з пятьдесять „ренкодайних“[4] та гайдуків, і з десять гармат та гаківниць. — Бач, хто лїзе межи „врони“, мусить кракати як і „оне“, а тоб обдерли до чиста таки найблизші сусїди.
— Ну, а індиґенат? — замітив Залушковський.
— Індиґенат? Агі! Коби лише були гроші і гайдуки, то половина ланцуцького повіту присягне на „рочках“[5], що я шляхтич із дїда-прадїда, та що я сам в остатнїй московській війнї за єґомостем „крульом, зацне“ ставав, та власним „сумптом“[6] гідний виставив „почет“. Наколиб хто чіпав ся, вдарю себе по кишенї, або його по мордї, тай чим же я тодї не шляхтич? Один герб на спинї, другий на ....! Бог ласкав на Мазурів, ось що!
