106
здровє круля, Калїновсьжий гетьманів коронних, потім Жулкевський здровє панів Заславського, Калїновського і Тишкевича, в кінци ксьондз біскуп двома словами „здровє“ господаря. Вино лило ся рікою. Кождий випивши, подавав ту саму чарку сьому, до кого пив, инші склянки подавав слугам, які пили ще більше, нїж панове, та запихали ще стравами останки місця у просторих жолудках. При сьому обтирали тарілки власними рукавами, аксамітними занавісами, коврами, або вильотами панів. Пани сього не замічали, бо були заняті уставлюванєм перед собою випитих склянок та підсуванєм повних сим, до кого думали напити ся. Розговір ставав що раз живійший, язики розвязували ся, в кінци звернули ся деякі до пана Корнїцького, щоби розказав про Солоницьку кампанїю. Пан Корнїцький не дав себе довго просити і випивши тригранну чарку до Вендендорфа, як до свого тодїшнього коммілїтона[1], почав.
— Вашмостьове не знали мене, коли то я, як товажиш поважного знаку пана гетьмана одправував[2] сю першу війну. Ґладиш[3] був з мене, ось моя Марцеля розказалаб вашмостям…
— Го! го! знаємо! знаємо! — сказав хтось — і тепер з вашмостї не уломок. Сила[4] бігає у вашому селї до вашмостї подібних хлопцїв.
Шляхта вибухнула сміхом, а пан Корнїцький замашисто покрутив вуса і говорив далї:
— Досить, що я по молдавській потребі вступив до війська. Товажиства майже не було, бо підчас походу повертало було домів.
— Нїби втїкло — вмішав ся Вендендорф.
А сї, що були, були вельми fatigati[5], vulnerati[6], або concussi[7], инші, як знаєте, панове, самі golotae et odardi і лише хлопство у піхотї та легких знаках, якоже до сього собачого modus-у vivendi[8] навикле, показувало задзєржисту[9] міну. Гроший нам не платили і ми мусїли вівенду[10] брати силою, що було зрештою річею, дуже звичайною й конечною. Так ми зібрали ся у Кременци, аж тут приходить від милостивого нашого пана ординанс знищити гільтайство. Для мене се було величезне gaudium[11], бо я з малку ще велику відчував інклїнацію[12] до воячки і тїшив ся війною…
— Ad rem! ad rem! [13] — почули ся голоси.
— Нехай буде, sit vobis[14] — усміхнув ся пан Корнїцький і попив із шестигранної склянки, яку йому підсунув один із товаришів, прикрашений величезним ковтуном та більмом на оцї.
— Гільтайство стояло під проводом самого Наливайка. Бестія то була incredibili ingenio[15] et vi[16] ударована, котрої то
