107
сили до ріжних utebatur[1] лятроцінїй і неквіцій[2]. Він мав десять тисяч найвправнїйшого війська, яке між усїми excellebat fortitudine[3].
— Кольоризуєш, вашмость — вмішав ся Вендендорф. — Їх було тілько тисяча душ.
— Все одно, але вони за десять тисяч поповнили ріжних лятроцінїй, а то на одно виходить! Пан гетьман післав мене з хоронґвйов за ними під Лабунь…
— А десять инших полків з вами… докінчив Вендендорф, якого почала злостити хвалькуватість трусливого „товажиша“.
— Саме те хотїв я сказати! І ми запопали гільтайство під Лабунем і страшенно його погромили; сею ось рукою вбив я шістьсот…
— Мух! — докінчив котрийсь із ренкодайних.
Пан Корнїцький зірвав ся і крикнув:
— Мільч, васць, бо бю в морду! — кликнув — що ти, пахолку, мішаєш ся між сих, що тебе, собако, годують?
— Добре чиниш вашмость, що не фольґуєш[4] голотї — одобрив його слова шляхтич із ковтуном.
— Легко отже вирозумієте, вашмость панове — розказував далї Корнїцький — чому гільтайства остало ся лише тисяча і чому вони втїкли. Ми гнали за ними аж до Пикова, а по дорозї вирізали дві тисячі гільтайства в Мацїєвичах, а тисячу в Чорняві.
Тут не втерпів Вендендорф.
— Відкиж взяли ся сї козаки, коли їх усїх було лиш тисяча?
Пан Корнїцький впав у лють.
— Вашмость, пане полковнику, був теж у сїй потребі і сам знаєш, що нам прийшло ся терпіти, а тепер питаєш як demens[5] про число гільтайства. Нехай їх чорт рахує!
Шляхта порозуміла також брехню і стала сміяти ся, а хтось обізвав ся.
— Ренкодайний сказав правду, за що його вашмость висварив?
Але пан Йончинський спротивив ся.
— Лишіть його, пане полковнику — сказав Вендендорфови — чи думаєте, що нам про правду ходить? Адже нїхто з нас між гільтайство не поїде, хочби його було й сто тисяч і воно грозило всьому світови.
Вендендорф згадав пляни Жулкевського і усміхнув ся лише гірко, в кінци відповів:
— Я ріжні війни бачив, але такої, як ся, ще нї, і вона мов камінь лежить менї на серцї. Брехня се річ рівнодушна, але а сїй справі не можу її знести, бо тут кожда брехня лише збіль-
