110
шляхом? Чи не бачимо справних турецьких ватаг, які з окликами: Аллах! дизґусти чинять[1] ухам нашої пшенайсвєнтшої маткі та панських святих. Eheu! неначе огнисті flumina[2] пекольної смоли, неначе тумани душної вонї пекла пливуть вони на нас, а ми не чуємо їх? Мостї панове! periculum in mora[3]!
Пан Жулкевський урвав і поглянув по зборі. Всї відставили склянки та пугарі і звернули лиця в сторону бесїдника. У всїх тверезїйших появив ся навіть на лицях вираз заінтересованя. Тодї пан Жулкевський набрав духу в груди і сильним голосом кликнув:
Мостї панове! Нинї вечером вирушить кримський цар із цїлою потенцією всїх своїх улусів[4] у нашу нещасливу річпосполиту. Хтож оборонить гинучих? Не в моїй силї стримати сю погань, desunt virtutes, desunt vires[5], чи маємо сказати, що і desunt corda[6]?
Межи шляхтою запанувала зразу гробова мовчанка, але й пан Жулкевський не говорив дальше, лише старав ся відгадати вражінє, яке зробила його бесїда на присутних. А вражінє се було чимале.
Всї ті панове, що ще перед хвилиною розказували про ріжні свої „переваги“, мовчали тепер та обчисляли в дусї, якби то найбезпечнїйше заховати свою субстанцію перед Татарвою. І серце пана Жулкевського стиснула жура. Йому добре звісна була ся панїка, яка панувала між шляхтою при появі якогонебудь чамбулу. Місто зібрати ся „mota nobilitate“[7] та розгромити слабо вооружену голоту, всї тїкали, мов від імени діявола, лишаючи хлопів та нерухоме майно у татарській пащі. Звісний був йому і страх, що огортав уми „брацї“ на згадку про Турків. І тут чула шляхта свою безсильність, deerant milites, deerant vires, але deerant et corda![8]
— Чому мовчите, панове браця! — спитав гетьман у кінци. — Вже знаєте, що в мене лише триста вояків на цїлі полуднево-східні креси. Без вас та вашого рицерського анїмущу не відражу hostem[9]; як що ви не поспішите з сукурсом[10] загроженій ойчизнї, quo modo[11] учиню се я?
В сали счинив ся рух, що не свідчив зовсїм про потрібний гетьманови настрій. Видко, що при величезній скількости випитого вина, на сали було ще чимало тверезих голов. Почули ся протести.
Якто? — крикнув хтось. — Деж кварцяне військо? Адже платимо податок, сойм ухвалює, не вжеж навіть обивателї сього воєводства та incolae[12] наших далеких повітів мають іще відповідати здоровлєм за чужу неґлєґенцію[13].
