124
домити Цебрівських про його приїзд. Супроти сього просив Ґошовіча про нові конї, одержав їх і таки зараз рушив у дорогу. Вже другої днини зарисували ся перед ним понад лїсом вежі теребовельського замку і радісно вїхали туди молодцї.
Вони тїшили ся, що без пригоди вдало ся їм перебути сих трийцять миль через села діткнені заразою, гостинцями, повними розбишак і левенцїв ріжних панів із руського воєводства. Вправдї і тут на сходї було не дуже спокійно, всеж таки тут жило більше православних. Хлопи були свобіднїйші і певнїйші себе задля близькости свобідних козацьких степів, а через те безпечнїйше було тут і мандрівникови.
Був вечір. По жидівських хатах усюди світило ся, бо се був шабас, у містї було спокійно, богато хат стояло пусткою, бо зараза пройшла була й сюди, а люди бояли ся ще того самого року вертати у заповітрені житла. По нерівній дорозї глухо тупотїли конї, а молодцї переговоривши все дорогою, мовчали та й справдї не мали ще слів на висловленє своїх радісних почувань. На небі світив місяць та заливав світлом пусту вулицю.
— Куди заїдемо? — спитав Попель.
— До старого Кравчика, кудиж би? — відповів Юрко. — Там може буде й дехто з наших; адже нинї був торг!
— А може би махнути навпростець? Брами незачинені.
— Красше нї! — сказав по надумі Юрко. — Ґошовіч міг збрехати, а бачиш, хоча батько мене скривдив, то таки се батько!
— Звісно, постити каже церков, шанувати батька — Бог.
Не забув ти, Юрку, наук о. Андрея, але не забув і польської науки Бялоскурського. Скажиж-но, чи був би ти два місяцї сьому посудив кого о брехню?
— Щож хочеш, брате? — усміхнув ся Юрко — ми не в Лошнївському садї…
— Лише на ляцькому гною! — докінчив Іван. — А вжеж! Хто влїз у гній по шию, сей мусить опоганити ся!
— Не так, брате! — відповів Угерницький. — Хто раз туди влїз, сей у друге не полїзе.
Так балакаючи, переїхали через ринок і вїхали в улицю, що вела над Гнїзну. Недалеко моста стояв дім Якима Кравчика, старого знакомого Юрка, який мав у Теребовли заїздний дім.
Вправдї околична польська шляхта заїздила до Жидів, але православна шляхта й міщани не минали Якима, коли кому лучило ся бувати в містї. У вікнах заїзду світило ся, — знак, що були гостї — і молодцї пігнали конї, щоби скорше туди дістати ся. Нагло побачили чотири тїни, які відлучили ся від паркана і дула двох самопалів, вимірені в себе.
— Стій! — гукнув хтось.
Але привиклі до таких стріч молодцї не подали ся.
— Якого біса хочете? — спитав Іван і добув пістоля.
— З дороги, злодїї! — гукнув Юрко — ось ми вам!
