18
виш, шляхтич не ставить ся, лише хлоп піти мусить, а знаєте, чим се пахне, коли хлоп іде на трибунал? Хоч куди мудруй, а по крайній мірі без бука не обійдеть ся. Тому мовчіть і нехай дїдько бере панів разом з їх гонором та бійками.
— Ая, ая! Мудро говорить чоловік, — казали хлопи і з дивним поспіхом стали збирати ся в дорогу, виводячи воли та лаштуючи вози.
Угерницький збудив товариша.
— Вставай, Іване, вже день.
Молодець зірвав ся, перехрестив ся та оба вийшли на майдан, серед якого стояла керниця.
Вони вилили кілька відер води в корито та стали вмивати ся, роздягнувшись до нага. Холодна вода освіжила їх та додала веселого настрою.
— Ну, — засміяв ся Іван, — хиба не бракне нам пригод у нашій мандрівцї. Передовчера бійка межи православними та католиками в Перемишлї. Вчера знов у коршмі потїха. Цїкавий я, який чортяка нинї покажеть ся.
— Не дуже то я цїкавий на сього твойого чорта, — відповів товариш. — Ти подумай лише, що ми вже ось третїй місяць у дорозї, та не бачили ще нї одного кута, де був би хоч сякий-такий лад. Чоловік просто житя не певний на кождім кроцї. Досить у нас на Подїлю трівога від Татар, та все таки в обороннім дворі батька безпечно. А тут? Що крок, то бійка, що село, то або бунт, або постій військовий, або жидівський нагай над хлопами, морди, стрілянина, пожежі — от, затовчуть де в кутику, тїло „згублять“, тай і старі наші не дізнають ся, куди вороне порозтягало наші кости.
Іван засміяв ся.
— Чи тобі, Юрку, припадково не захотїло ся вертати під батьківський нагай та до панни Корнїцької…
— Щоб їй хрін, а тобі шило в хавку! — сплюнув із досадою Угерницький.
— Щож, — сміяв ся далї Іван, — у нашій річипосполитій чим дальше на захід, тим красші порядки. Се ясне! Нема татарського батога, то конї брикають. А де ти чував про безпеку безоружному? Лише в школї є инші арґументи, нїж шабля, тай то волю я наш православний бук, як єзуїтські брехнї. От, не верзи дурниць! Казав менї вчера Матис, що котрийсь там шляхтич потрібує ренкодайних, ось ми йому на руку й підемо.
— Ат, не розумієш ти мене, — сказав неохітно Юрко.
Іван зареготав ся.
— Ага! туди його понесло, — сказав. — Ну, поворотом не скіргаєш нїчого, тому мусиш заждати, аж старий змякне… Відай таки в моєї сестрички глубші очи, нїж я думав — дивлюсь на тебе… хлоп не хлоп, а втопив душу, як коня в полонцї. Щож, мовчи язичку, будеш їсти кашку!
— Е! Ти справдї стаєш говорити дурницї, легко тобі, братови, сміяти ся, а менї не те…
