20
Угерницький, який по снїданку повеселїйшав, змінив ся на зверх зовсїм. Його задума та огірченє десь подїли ся, а голова гордо підняла ся горі. Він відкинув у зад буйну, темну чуприну, а на устах появив ся усміх.
— Багато буде розказувати, ваша милосте! — замітив.
— Нїчого, підождемо! — відповів Бялоскурський весело. — Мої хлопцї поїхали до Добромиля в справі нападу та відшукувати Зґлобіцького, тому маємо час, заки вернуть.
— Зґлобіцького? — крикнув Попель, — то ходїм і ми!
— Сиди, вашмость, тихо! — відповів Бялоскурський, — коли найдуть, приведуть і без вас, коли нї, то й ви не поможете, то „цєнта“ штука!
— Егеж! — проворчав Угерницький — Знаю його. От сиди, Іване, єґомость мають рацію!
— Знаєте ви, панове, що його Красїцький тримав пів року „in fundo“ дубецького замку, а таки вибрехав ся собака.
— Quomodo[1]? — питав Угерницький, — бажаючи дати доказ, що й він лизнув латини та має всї дані на образованого чоловіка.
— Піднїс протестацію через якогось там ренкодайного, що се ґвалт, доконаний на золотій „вольносцї“ коронних синів, а то страшний „crimen“[2].
— Певно! певно! — потвердив Попель.
Бялоскурський глянув згірдно на брата шляхтича, що мішав ся до розмови посесіонатів, будучи видимо goloto-ю чи odardus-ом.
— Нїякий „bene natus et possessionatus“[3] не може-ж згодити ся, щоби його замикали, не зловивши „in recenti“[4]. Красїцький віддав його старостї в Перемишлї, а сей пустив його на волю, бо се його свояк.
— Рацію маєте, ваша милость! При тім нїякий чортяка не зможе зловити шляхтича „in flagranti“[5], бо він має при своїм вчинку переважаючу силу.
— А! виджу, вашмость „peritus“[6] у ріжних арканах[7] права та наук.
— Так! доволї. Наші батьки держали нам ученого монаха, а сей навчив нас грецько-руського та латино-польського письма і права посполитого.
— Батьки? то батько вашмостї теж посесіонат? — спитав Бялоскурський Попеля. — Я чував, що се загородовий шляхтич.
— А вжеж, — відповів поважно молодець. — Худа фара у мого родзїца, але все таки яка така субстанція єсть.
