21
— А коли так, то не гнївайте ся, вашмость, за постпозицію[1] — перепросив Бялоскурський, усміхаючи ся приязно. — Тепер між лїсовчиками та иншими жовнїрами мало статочних людий, а імя вашмостї менї справдї не чуже, але крім батька фамілїї вашої не знаю. Ну розказуйте, пане Угерницький, та переплїтайте медом.
І Угеринцький став розказувати.
— Як ваша милость може знають, брав мій батько дуже пильну участь у московських та інфлянтських війнах, бо є горячим прихильником короля, більш, нїж хто небудь із сусїдів. Однак за всї заслуги не одержав він обіцяного староства, лиш якусь пустиню на ріцї Тясминї у самій татарській пащі. Люди, що там бували, кажуть, що там пустиня, лїс, луг і степ, усього доволї, тілько людий нема. — Така то була й заплата. Та на сих війнах стратив батько багато лїт, а й дома бував тілько часами. На щастє мав батько доброго сусїда та розумну жінку, тому не лише не витратив майна, але ще й приросло воно чимало через численних утїкачів з під инших панів. Єгомость пан Попель живе як Римлянин, а моя мати також не тратить гроша на адамашки, гатласи та „ношеня“[2] з жемчугів та самоцвітів. І мене виховали як слїд. Учений єромонах Амдрей, відданий друг батька, жив у нас, а будучи ученим, став нас обох учити. Та ось вернув батько, лихий на се, що не дослужив ся „кресцитиви“[3], і зараз виправив мене до Ярослава до Єзуїтів, щоби тілько дальше від хати. Була між ним і Андреєм велика суперечка, мати плакала…
Тут молодець замняв ся і почервонїв, бо замітив насмішливий вираз лиця свого товариша. Помітив його змішанє й пан Бялоскурський і поміг молодцеви видобути ся з клопоту.
— Ну щож дальше? Шляхтич упер ся руками й ногами і ви мусїли їхати, правда?
— Так! Всадили нас у карабон[4], дали слуг та старого ренкодайного Василя Дрогомирецького для опіки й вислали з довгим листом до патрів Єзуїтів. Так приїхали ми до Зборова. Станули ми у коршмі, а коли повечеряли і пішли спати, каже Іван: „Як хочеш, Юрку, їдь далї, а я не поїду. Жаль менї тебе, бажав би тебе вратувати, та не вратую у запертї, хиба на свободї берегти-му твого добра, інакше пропадемо, мов пес у ярмарок! І справдї ми православні, при тім Русини і сього не цураємо ся, нам нема дїла до єзуїтських вигадок. Тому й я рішив ся сказати „тїкаймо!“
— Ми повставали, нишком узяли два конї, на яких їхали наші два гайдуки і махнули на чотири вітри. По дорозї каже Іван: Їдьмо до Львова, там нас не будуть шукати, бо думати-
