23
не має на собі нї одної кондемнатки? Перша інфамія та банїція — се неначе „конфірмація“[1] шляхтича. Хто доробив ся коли правом „кресцитиви“? Сей Жарновський дістав сублєвацію банїції, та вербунковий лист від короля, щоби збирати військо. Королеви треба, бач, було гроша, а Жарновський за одно і за друге заплатив, і то добре. Якже ви могли сього не знати, сеж зовсїм звичайна річ!
На лицї Юрка показав ся вираз незадоволеня. Бач, моральні науки пана Бялоскурського не припали йому до вподоби. Але в час торкнув його Іван ногою попід стіл і він не відповів нїчого.
— Щож дальше? — допитував ся Бялоскурський. — Дуже цїкаві сї казуси[2] вашмостїв. Здаєть ся, читаєш який діярій[3].
— Не було нам до цїкавости, коли нас стали морити голодом, та гнати з села до села, аж десь на Шлеск. Ми змінили ся в банду опришків, крали й рабували, що попало. Аж коли Жарновський напав коло Тшебінї на двір якогось свойого ворога, все спалив, знасилував жінку господаря, а його самого казав повісити, ми завернули конї і втїкли. Попередної днини виплатив нам Жарновський жолд, бо багато з нас хотїло його покинути за недодержанє умови. — Так ми доїхали до Перемишля і хотїли там найти місце на дворі якого пана. Але в містї побив саме якийсь пан католик православного попа[4], який ішов із процесією, а ми вбили сього шляхтича і його двох слуг. Счинив ся ґвалт і ми втїкли сюди. Ось і все.
Бялоскурський попив меду.
— Ну! ну! — сказав. — Вже то не можна вашмостям відмовити молодечого віґору[5], та кавалєрської фантазії[6], а якраз таких людий менї треба. Ось слухайте!
Тут пан Бялоскурський потягнув меду, обтер губи, а відтак присунув ся до молодцїв. У коршмі було тихо. Матис сидїв за шинквасом, а Залушковський із завязаною головою пив пиво кухоль за кухлем, не звертаючи уваги на окруженє та клянучи разураз нещасного гайдука, якого зажерли пси минулої ночі.
— Бачите, вашмостьове! — продовжав Бялоскурський. — У нас шляхти є з давен звичай давати „зацне“ уроджених молодцїв на панські двори, щоби там учили ся полїтики[7], та шукали протекції. Ви знаєте, що се не служба, а радше приязнь на весь вік, яка сягає й поза гріб. Нераз заступаєть ся можний пан за сиріт свого слуги, коли їх сусїди женуть із батьківщини.
