25
та експерієнції в житю, — поспішив ся сказати Попель. — Любо буде нам служити йому, а ми не з тих, що у службі шукають наживи.
— Ха! ха! ха! — засміяв ся Бялоскурський. — Самі, вашмостьове, кажете, що я „vir peritus“[1]. Таких, що крадуть, на віз не забрав би. Та менї треба не слуг, а другів і людий гонору, тому вибрав вас, бо бачу вашу „virtutem et veritatis sanctum amorem“[2]. Ось бачите! мої два други диссиденти, третїй Татарин у Перекопі. Чимже вони гірші католиків?
Ще цїкавійше глянули молодцї на свойого пана, що по хвилї встав і почав розмовляти з Матисом і Залушковським. Оба молодцї вийшли з ізби[3] та посїдали на лавочцї.
— Ми виплили! — відітхнув Іван із усеї груди й усміхнув ся.
— Чи лиш на беріг? — спитав Юрко, розправляючи широкий, викладаний ковнїр колсту[4].
— Все одно! От буде хоч за що вернути домів у слушний час. Та що буде, як твій батько забажає мстити ся на моїй ріднї?
— Мій батько? Нїколи! Він розлютив ся, що правда, не трохи, та потім змяк зовсїм і ось бачиш, просив навіть твойого батька, щоб і тебе пустив зі мною до Єзуїтів. При ньому є ще й чернець Андрей і мати.
— Правда!… Все таки, бачиш, коли дізнаєть ся, що ми повтїкали, то сказить ся і…
— І висварить Дрогомирецького, бо він йому перший навинеть ся! — засміяв ся Юрко. — Відтак дасть у зуби обом гайдукам, ті поцїлують його в руку, порадять вислати погоню під Тернопіль або Камянець і старий вкоськаєть ся.
— А як нї? — спитав Іван, а в голосї його зазвучав неспокій. — Пригадай собі, Юрку, коли по поворотї дізнав ся старий батько про нашу спільну науку, про твою любов, чи не прилетїв тодї з пахолками під наше дворище та чи не полаяв нас тодї всїх, як остатнїх?
— Так, але як твій батько вийшов проти нього з іконою та сказав: „Витай, гостю, з Богом у руській хатї“ — то що зробив? Почервонїв, постогнав, злїз із коня, поцїлував ікону і привитав ся. Пусте говориш, Івасю! Наші околишні Ляшки всяке творять, але мій батько не Лях.
— І то правда!
Вже не довго сидїли молодцї під коршмою. За хвилю вийшов з ізби Бялоскурський, Матис та Івашко і пан Бялоскурський приказав сїдлати конї. Відтак звернув ся до нових ренкодайних.
— Вашмостьове теж зволять сїсти на конї, поїдем домів, у мене дїла, а й вам належить ся вже відпочинок.
