34
лавами та великим, обитим „тафтою“[1] кріслом при однім із вузших кінцїв.
В отсї сїни війшли три мужі і застали тут дві панї. Одна з них була високого росту, з ясним, дещо рудавим відтїнком волося. Могла вона мати трийцять шість до вісїм лїт. Енерґічні, правильні риси лиця поганив дещо іронїчний усміх, який часто появляв ся у неї на устах. Рухи єймостї були скорі й рішучі, пізнати було по них, що се особа привикла до розказуваня.
Друга, молоденька дївчина, подібна до матери, не мала сеї певности себе і пізнати було, що нїколи її й не осягне. Ріжниця лежала головно в сьому, що її очи були голубі, підчас коли у матери горіли вони, наче огонь, і були темної краски. Хто їх порівнав би, сказав би певно: Мати се розцвила рожа з її величею, красою і колючками — дочка, се мягкий платок сеї рожі, тої самої краски, з тим самим запахом та без колючок.
Панї Беата обкинула зором прибулих і зупинила ся на могутнїй постати Івана. Сей почув на собі її зір та не спустив очий. Він бистро дивив ся на паню, покручуючи темного вусика, доки вона не звела очий на пана Бялоскурського.
— Бю чолом вам, наймилїйша і найдостойнїйша моя малжонко! — привитав ся пан Бялоскурський. — Ось позволиш, представлю тобі їхмость панів Угерницького, нашого „бурґрабйого“ та Попеля, мого ренкодайного.
Тут пан Бялоскурський підступив до панї Беати та поцїлував її в руку. Те саме вчинили оба молодцї.
Аґнєшка, взявши ся за ріжки сукнї, поклонила ся з великою „ґрацією“ паленїючи при тім, мов спіла вишня.
— Прошу панів сїдати! — сказав пан Бялоскурський ласкаво. — Не довго буду мати „facultatem адмірувати“[2] в себе так „зацних“ мужів, тож хотїв би хоч трохи ще нею натїшити ся.
Попель і Угерницький сїли, кладучи капелюхи на стіл. Угерницький по правій сторонї пана Бялоскурського при панї Беатї, Попель по лївій коло панни Аґнєшки. Панї Беата кинула оком у сторону Івана і на її лици появив ся іронїчний усміх. Відтак поправила широкі рукави своєї сукнї і звернула ся до Угерницького.
— То вашмость Угерницький? А з котрих? Чи не з теребовельських?
— Так, чи єймость панї добродїйка знали може нашу родину?
— Так, ми жили свойого часу в Теребовельщинї і… — тут панї Беата зловила оком остерігаючий погляд чоловіка — знали „родзіца“ вашмостї. Се дуже гідний і благородний чоловік.
Остерігаючий погляд пана Бялоскурського замітив і Попель і тому став придивляти ся пильно панї Беатї, яке саме вражінє зробить на неї осторога.
