37
— Справдї, моя дорога, — звернув ся пан Бялоскурський до панї Беати, — більша в сих молодцях „sedulitas“[1], нїж я сам „калькулював“[2]. Тому не здержуймо сього благородного „імпульсу“[3] молодого серця!
Панї Беата встала і вийшла, а за нею Іван, кинувши попередно Юркови значучий погляд. Але сей мовчав, бо завважав рівночасно насмішку, яка малювала ся на лици панї Беати, коли відходила з Іваном.
Як тілько мати вийшла, сперла ся панна Аґнєшка о поруче крісла і заложивши руки на грудях, вихилила ся в зад, щоби вигідно розсїсти ся. Її спущені очи глядїли тепер невпинно на молодця і все те бентежило його.
— Так, так, пане Угерницький! — говорив тимчасом пан Бялоскурський. — Патри єзуїти вчили в конвентї, що „ignavia“[4] є матїрю всїх проступків та „stupr-ів“[5]. І неодин, що прогайнував час на піятицї та розпустї, ударить ся колись у груди і скаже: „Peccavi!…“[6] Та тодї вже може бути за пізно!
— Золоті слова вашої милости. І в церкві красших не почуєш, — відповів Юрко. — Мій „praeceptor“[7] о. Андрей учив нас так само.
— Видко і наслїдки сеї науки по „цнотах“ вашмостїв, — вмішала ся панна Аґнєшка й усміхнула ся приязно до молодця.
— Га! Подобав ся кавалєр вацьпаннї? „Формозус“[8], правда? Ну! уважай, вацьпанна, щоб не задивила ся. „Сила“ тодї арґументів треба би було, щоб їй се з голови вибити.
— Або вдоволити! — засміяла ся панна Аґнєшка, яка зовсїм змінила ся, від коли мати покинула кімнату.
Пан Бялоскурський скривив ся.
— Видиш, вацьпан! — сказав — як „mures“[9] гуляють, коли кота нема! Вже й „асцька“ дістає голос.
Угерницький був тимчасом у дивнім положеню і сам не знав, як саме до нього приспособити ся. Дївчина сама зачіпала його в присутности батька, а сей сміяв ся з сього. В порівнаню до попередного поведеня дївчини були сї слова аж надто смілі, а й погляд Івана давав йому теж багато думати. Саме тому старав ся звести розмову на иншу тему.
— З „пермісією“[10] вашої милости, хотїв би я спитати, що се саме за ринґраф, що висить на стїнї під збруєю. Видно у хвалебних боях мусїв йому дістати ся сей удар рогатиною[11] або „штихом“[12] меча?
— Се ринґраф мого небіщика „родзїца“, а твого дїда, Аґнєшко, — відповів пан Бялоскурський. — Він служив у гусарській хоругві за „круля“ Стефана[13], коли ще наша „субстанція“ була в Теребовельщинї. Бачите, тодї стала шляхта прода-
