4
шинквасї і вели до гостинних кімнат та до мешканя господаря.
Переходячи, глянув Бялоскурський по коршмі. Була вона повна людей, головно хлопів із близьких сїл Тарнави, Пятниць і господарів із Губич, які їздили за сілю до Добромиля. Між ними було кількох мужів у сїраках і баранячих шапках із пістолями та ножами за поясом, а рушницї або шаблї стояли біля них, оперті об стїну. Своїм виглядом нагадували вони карпатських опришків, так званих „бескидників“, але їх лиця були усміхнені; вони піддобрювали ся до мужиків, з якими вели гутірку.
У одному кутї сидїло за столом дивовижне товариство. Було в ньому до двадцятьох мужів, уоружених від стіп до голови. Одні в угорських дольманах, нашиваних шнурами, другі зі шляхотська в жупанах, деякі в гунях та сїраках. Між ними сидїв нестарий ще Жид із довгими пейсами у чорному жупанї, а при ньому стояли дві доволї великі скриньки, окуті зелїзом. Жид разураз кидав непевним поглядом по коршмі та звертав ся до своїх товаришів.
— Ну! пане Йване, пане Каролю, пане Базилї, чому нїчого не пєте? Гей! пане господар! Дайте но меду на мій рахунок!
Товариство підсміхувало ся нишком та котрийбудь із парубків уставав і йшов до шинквасу, де йому наливали в велику бляшану мірку гарнець меду. По серединї стола стояла чимала миска гороху, обложеного ковбасами, фляшка з горівкою та хлїб на деревляній тарілцї. Перед Жидом лежало кілька яєць, та він не їв їх, тілько пильно розглядав ся довкола.
Коли пан Бялоскурський залитив се товариство, усміхнув ся собі в вуса і немов переморгнув ся з одним із товаришів Жида, може трийцятьлїтним мужем, який зовсїм подобав на угорського сабата[1] або панського гайдука.
Не здержуючись, перейшли шляхтичі через коршму і станули перед дверми.
— Веди нас, пане Матис, до пана Зґлобіцького.
Господар коршми, пан Матис, кріпкий, присадкуватий чоловік мазурського вигляду, взяв лоївку з шинквасу і пішов передом у тїсний коритарик, із якого по одному боцї відчиняли ся двері до гостинних кімнат, а по другому до мешканя. На одні з них вказав Матис рукою. Бялоскурський відчинив двері і увійшов, за ним оба товариші, в кінцї Матис.
— Чолем! мостї пане Зґлобіцький!
— Чолем, чолем! як здоровлє?
— Нїчого, Бог ласкав.
— Ба, з самого здоровля не потовстїєш! — пробубонїв Рамбулт.
— Ха, ха, ха! — зареготали ся присутні, а Залушковський замітив:
