5
— Ну! вашмость хиба з хороби не одув ся!
Грубий Рамбулт почервонїв.
— Що то? оказію[1], вашмость, даєш? Я готов! — гукнув і випняв черево перед себе мов півбочку.
— Уважайте, мостї пане Залушковський, щоб на вас бочка не впала, — остерігав Бялоскурський.
— А кпіть до хороби зі своїх безрог, а не з мене, бо швидко вас тут круки порозтягають! — обурював ся Рамбулт.
— Зі свиний не годить ся кпити, бо вони кальвінської віри! — докинув Зґлобіцький.
Рамбулт упав у злість, добув шаблї і вдарив нею об стіл.
— Стій, вашмость! — крикнув Матис, — се мій стіл!
— Мовчи, лику!
Серед реготу шляхти відібрано Рамбултови шаблю і всї посїдали за стіл, уважаючи відбуту розмову вступом до дальшої забави.
— Дай но, вашмость, пане Матис, горівки! — приказав пан Залушковський.
— Менї не вільно шинкувати горівки! — відповів коршмар. — Лише Жид у Добромилї має дозвіл.
— Ми не дозволу хочемо, але горівки.
— Ну, то хиба моєї власної на почастунок.
— І чортової давай, колиб скорше! — закляв Бялоскурський.
— Такої не маю! — була відповідь, — хиба для чортового насїня!
Бялоскурський зірвав ся з лави і в тій хвилї почервонїло його лице з досади, а на чолї набігла груба, крівава жила.
— Марш, лику! — ревнув, — давай, що кажу і держи морду, бо…
Матис счез, бо пізнав, що зайшов за далеко.
— За багато позваляє собі сей „райфур“[2] — замітив Залушковський.
— Ба! — засміяв ся Рамбулт, — хто ґамратками[3] граєть ся, райфурам сват.
— Або шурин! — докинув Зґлобіцький.
Усї зареготали ся, а Бялоскурський замітив фільософічно:
— Вашмость панове не дивуйте ся, люди нїкчемної кондиції[4] не уміють як слїд цїнити urbanitatis[5], анї полїтики[6] „шляхетнє“ уроджених синів коронних[7], бо не дав Бог у премудрости своїй усїм однакових munerum fortunae et ingenii[8].
