одяги лицарства, підсідельники, покривала, китиці, тороки, усе те блестіло, пестріло, аж за очі хапало грайливими відтінками красок та блеску. Поза табором наче тло стояла небосяжна, чорна мов пекло стіна димів-пожарища Луцька.
Стиснулося серце молодця, коли його око не спочило на острих причілках та шпилях міщанських домів. Тільки на Підзамчі заціліло кілька хат, у яких видко мешкав король, або вельможі, бо біля них червоніли одяги королівських лучників. Усе проче вкривала чорна хмара диму. Вітрець звівав його щоправда на боки, але не міг розсіяти до решти.
— Що сталося з мешканцями? — питав себе Андрійко. — Що сталося з їх надіями на свободу-волю, на привілеї, маґдебурське право? Гірка насмішка судьби. Їх соплемінники принесли їм огонь та меч, яких вони надіялися від ворожого руського племени… А тут саме завдяки сьому ворогові спаслися жінки, діти та майно міщан. У первий раз в життю бачив Андрійко ворожий табор, бачив ворогів, які дружно, сполом, ведені жадобою наживи, нахлинули на його рідний край. Глуха лють огортала його, напів свідомо молив він Бога о грім, який розторощивби се скопище поганців та рівночасно стискалося серце непокоєм: „Подужаю я сього ворога, чи ні?" Як дроворуб, що топором береться рубати діброву, обчислював він, кільки ударів треба буде, щоби прорубати собі крізь сей гущавник дорогу до світа. А попри се десь із кутика душі обзивалася радість, ся радість молодої людини, яка вступає вперве у бій. Кров Юршів, які завсіди любили бійку, обзивалася у ньому, а справа, про яку йшла боротьба, обдала яркі картини бою в уяві серпанком святости…
Гомін труб замовк міжтим, а зза рова почувся знакомий голос, який зично, самодовірено домагався отворення воріт замку перед королем, володарем країни.
— Заремба! — засичав чийсь голос біля Андрійка. Оглянувся. При ньому стояв Грицько в лосевому каптані з рогатиною в руці та самострілом на плечах.
Андрійко положив йому руку на плече.
— Коби він так драбиною, а не конем, правда? — спитав.
— Егеж! Триста матері його! Та й так не втіче вражий син. Я ускочив у бояри, то правда. Але душа в мене щира, мужицька, мов ся скамяніла дубова колода у поліському мочарі….
Тимчасом Юрша відповідав Зарембі зі стіни замку. Він покликувався на строгий наказ великого князя, який завсіди був самостійним володарем, та ніякий король не смів йому приказувати або заказувати. Ягайло се очевидно чужий чоловік і його у замок не ялося пускати.
