— Та проте, — кінчив воєвода, — я сам на власну руку мігби впустити вашу достойність до замку, бо в нас є до вас діло і гадаю, що при добрій волі з боку вашої достойности ми швидко порозумілисяб у всіх справах, які нас тикаються.
Хвильку глядів Заремба у спокійне, поважне лице воєводи, але не зрозумів нічого. Можливо, що воєвода глумився над ним, але може бути, що він лукавив тільки перед своїми ратниками. Каштелян оцінював воєводу після себе тому спитав:
— Вєре[1], що і я бажавби і волівби зокрема поговорити з мужем княжої крови не перед товпою мужиків…
— Я не княжого роду…
— Ви предок князів, а радше перший князь свойого імени, як тільки захочете…
Здавалося, що воєвода на місці впаде трупом. Його лице посиніло нагло і не знать, що сталосяб було зі Зарембою, наколиб не ділила його від воєводи стіна та рів. З трудом опанувався Юрша і відповів на силу:
— Бачу справді, що й ви схильні поговорити зі мною на самоті. Тож я позволю собі вказати вам дорогу до мене. Вона веде просто через стіну і то при помочі ось чого! Сею дорогою мандрують до нас усі, що беруться зводити зі світа других зрадою, тортурою, чи отрутою.
При слові „ось чого" через стіну перелетів ремінний пояс із ключкою. До другого кінця був привязаний камінь так, що упав до стіп коня, а аркан ударив коня й їздця наче батогом. Кінь піднявся на диби, каштелян подався в зад, трубачі розскочилися, а уся двотисячна товпа оборонців замку заревла реготом. Серед реготу почувався, мов грім голос Коструби.
— Бери петлю на шию, а камінь кинь нам, то витягаємо!
На наругу, заподіяну королівському післанцеві глядів увесь польський табор і злість огорнула військо. Все таки видко оборонці не дуже то й боялися облоги, коли позволяли собі на таке. Замок не село, шляхтич не мужик, тому неоден з напасників мимо всеї злости почував ще й певне роздратування. А до біскупа канцлєра звернувся Кердеєвич, який саме недавно прилучився до королівського війська, як дружинник поставленого королем Володимирського князя Федюшка Любартовича:
— Дивно мині, що ви на кождому кроці дратуєте сих, кого потребуєте і посилаєте до Юрші його найтяжчого ворога.
Ксьондз біскуп усміхнувся гордо.
— На кождому кроці, се за богато сказане, — відповів.
- ↑ Справді.
