Кердеєвич зморщив брови.
— Знаю, що говорю! — сказав різко. — Бажали ви згоди зі Свитригайлом, а жалували йому голословного титулу великого князя. Бажали ви покори у подільській землі, а камянецьким старостою став я! Хиба доволі сього!
— Се байдуже! — заявив на се Ясько з Коритниці. — Хай привикають до панської волі!
— Недовге се панування, що тільки на насилі опирається, а крівавим буває його кінець! — відповів Кердеєвич.
Поляки замовкли, а Ягайло, який чув слова старости, кивнув лисою головою у його бік.
— Правду кажете, старосто. Я се завсіди говорив Яськові і ксьондзові канцлєрові, та вони не слухали мене.
— Забуваєте, вельможний старосто, — обізвався живо Ясько, — що сей королівський післанець є твоїм тестем і ти повинен за ним, а не против нього промовляти.
— Я не проти нього промовляю, а проти сих, що стали троюдами у боротьбі, яка нищить обі сторони! — відтявся староста.
— Обиджуєте рід, якого ви самі негідні і короля, який завірив каштелянові! — крикнув на те молодий пан Сташко Заремба з Древніци, свояк Заремби.
Кердеєвич озлобився.
— Мовчи, момсику! — гукнув, бо розперіщу тебе й кодло твоє, мов ціп колосся!
— Краще обітни йому носа! — порадив їдко Ясько, роблячи натяк на князя Олександра.
Кердеєвич зблід і вхопив за меч. Насилу вдержали його Криштоф зі Сєнна та канцєр, які боялися, щоби Кердеєвич не добув меча в прияві короля. А й противники, які довели його до крайности, посчезали у товпі, бо знали ведмежу силу та хоробрість сього покірного, добросердного великана.
— Рах! рах! Мир вам! — гукав князь Земовіт мазозецький. — Ти, старосто, успокійся. Ясько з Коритниці та Сташко Заремба будуть покарані королівським судом, бо счинили суперечку у прияві маєстату, а ти не добувай меча, бо за се мусілиб тебе покарати смертю, або опалою. Такий закон!
Очі Кердеєвича обігли все окруження, а не найшовши ніодного з противників, погасли. Первісна краска вернула на лице старости. Він успокоївся і мовчки потонув у задумі.
Тимчасом Грицько-боярин стежив за відїзджаючим Зарембою, наче лис за відлетівшою уткою. Мов вуглики світилися його очі.
— Настигну я тебе! — бормотів під вусом — не нині, то завтра.
Потягнув за собою Андрійка й оба пішли обняти провід над повіреними собі відділами.
