після випаду без слуг, одежі, поживи та збруї. Озлоблені до крайности накинулися на великопольську шляхту, яка втікла з Підзамча, намість дати поміч нападеним. Великополяни боронилися сим, що і на них напала переможня ворожа сила, якої не могли у темряві доглянути. Вкінці одні і другі звалили вину на недогляд старшини і цілою юрбою стали жалуватися на короля та князя Зємовіта. Насилу втихомирив Заремба уми шляхти. Він приобіцяв Малополянам коні, одіж, збрую та поживу, а великопольському лицарству віддав під опіку безпеку усього табору, щоби мало нагоду відзискати добру славу, втрачену при втечі з Підзамча. При сьому завважав ще, що король аж занедужав зі злости та обурення на неслухняність польського лицарства та гадає покинути військо, бо, мовляв, краще помиритися з братом та прикоротити самоволю дрібної а бутної шляхти, чим глядіти, як усі великодержавні затії пропадають саме через її нездарність. Шляхта зпокірніла, бо справді, Свитригайло мав чимало приклонників між польськими та литовськими магнатами. Якщо король захоче вернути під щит „Погоні“, признати Свитригайла і спільно з ним та з підмогою князів і вельмож ударити на шляхту, то пропали усі привілеї Казиміра Великого, всі уступки самого Ягайла і шляхта знову стане тільки службою панів та князів…
Щоправда, ні король, ні сенат, ні канцлєр не казали сього Зарембі, але Заремба знав се сам, а шляхта також. Вмить утишилися нарікання і аж коло полудня оживився табор знову, коли король велів будувати нові шопи над замковим ровом та ладитися усім до наступу.
Ні сеї, ні слідуючої днини не чуть було у польському таборі ніяких криків. Вечірні огні гасли швидко, а денній рух починався вже з розсвітом. Нові шопи були готові третьої днини і тринацятого серпня почався приступ на Луцьк.
Тимчасом Юрша збагнув уже другої днини по випаді, що буде приступ, а не переговори і приготовився відповідно до приняття ворога. У величезних казанах стояла вода та смола на готові, при кожній стрільниці лежали вязки стріл, запасні тятиви, оловяні пулі до пращ, а поза заборолами зложено каміння та бальки. Сама брама, яка творила про себе немовби кріпость у кріпости, була під особистим проводом воєводи. Правий наріжник обороняв Андрійко, лівий Горностай зі Савою. Старий Монтовт, який також доконче домагався уділу в обороні, одержав провід горішнього замку та пятьсот запасних людей під проводом Грицька.
Зі старим Монтовтом був чималий клопіт. Старець не міг дарувати воєводі, що він обходився без прибічньої боярської ради, а окружав себе молодяками та мужиками.
