— Се нечуване! — говорив, — щоби безпека замку була в руках, що правда вельми відважних та хоробрих, але аж смішно молодих, недосвідніх людий: девятнацятилітнього Андрійка і двацятилітнього Горностая, та щоби обороною займалися люди, які ще рік сьому ходили за сохою та плугом. Що зробить воєвода, коли замок упаде? Уся відповідальність впаде на нього; та не буде в усій Литво-Руси боярина, який би не осудив його безпощадно. Що то буде? Що то буде?
— Що буде, Бог знає! — відповів на се воєвода, який зачув падькання старого. — Та не мені про се журитися. Коли замок упаде, мене в живих уже не буде.
— Ба, не про твою голову тут іде, а про замок….
Тут воєвода засміявся і поцілував старого в плече.
— Не журіться, ваша достойности! — сказав. — Минув уже час лицарських боїв та збруї. Доки тільки їздець на важкому коневі числився борцем, досі треба було до воєнного діла тільки бояр, шляхти, панів та кінних ратників. Але се уже минулося. Тепер усяка твердиня має високі стіни, заборола, гармати, а камяна куля чи бальок, кинений метавкою, однаково торощить і збрую лицаря і кожух мужика. Сьому сто літ ударяв лицар на лицаря, а піший мужик, чи навіть ратник не числився за ніщо. Мало було людий на світі, у двоє менче, чим тепер. А ось я розбив двома сотнями слухняних, карних мужиків, цілий лицарський табор. Чи розумієте се, ваша достойности? Будь у мене не два, а двацять тисячів таких ратників як мої, та зі сотня вправних орударів, яб тоді і римського цісаря не побоявся…
— Бажав би я бачити вас тоді у бою з двома, або трйома тисячами лицарства у чистому полі! — горячився Монтовт. — Комонники розбили би ваші тисячі мов яструб кури!
— Забуваєте, ваша достойности, що піші ратники мають самостріли, луки і пращі, а при нападі комонників стають у круг. А нема такої збруї, якаб не розпалася від удару топора на сяжневому топорищі. Забуваєте також, що ми не в полі, а в кріпости, а тут треба в першій мірі ладу і послуху, щоби кождий мій движок був ударом тисячі мечів або топорів, а моя воля волею усіх.
Старий Монтовт не знав, що відповісти і відійшов, воркотячи. За те залога була наче в захваті. При випаді не згинув на превелике зачудування всіх ніодин ратник. Щоправда, відділ Андрійка та Грицька чимало потерпів від ран, але всього двацять двох ратників мусіло покинути наслідком сього службу на довший час. Весело вигукуючи, ладилася мужва зустрічати ворога. Дещо придавлений настрій, який заволодів був душами скитальців після
