рячі, сопоту, харчіння та зойків. Ломіт топорів глушив оклики та стопи важко працюючих грудий, не було часто й місця на розмах, а тоді противники боронилися самою вагою свойого тіла та збруй. Посеред сеї товпи широко розставивши ноги, стояв воєвода і відпірав усі зусилля переможнього ворога заволодіти ґалєрією. Довкола нього швидко виріс вал трупів, який служив заборолом йому та ратникам, одначе він знав, що при усій хоробрости, відвазі та добрій ролі мужиків у сій боротьбі вони не дадуть собі ради. До сього треба було воєнних людий з душею героїв, зі серцем диких звірів. І тоді пожалів, що визбувся усіх бояр зі замку…
Ні хвилі одначе не подумав Юрша про втечу або піддачу. Не було вдачі воєнних людий у його підвласних, але була вона у нього, а з ним достоювали місця й вони.
— Один крок взад, а з моїх героїв поробляться заяці! — мелькнула гадка у воєводи і він не вагаючись ні хвилі, ладився до останнього бою.
— Чи погром буде. Бог знає, але я бачити його не буду! — рішив і зі свіжими силами ударив на чимраз більше напіраючих Чехів.
Деяку полекшу принесли йому помічні відділи Монтовта та Андрійка, але сили руських ратників зуживалися у такому скаженому дужанні о много швидче, чим у привичніх противників і воєвода немав ні хвильки віддиху. Його очі стала звільна заслонювати мрака смертельної втоми…
Що ратники воєводи потомлені, те бачив і Грицько, який вернувши від Андрійка, приглядався боротьбі здалека. Він подався у саму ґалєрію, де шалів бій, та швидко вийшов відсіля блідий і наляканий.
— Пробі! — сказав до Коструби шепотом, — радьмо щось, бо вони не видержать, а тоді пропаде брама і весь долішній замок.
— Ба, але як? — сплеснув у долоні Коструба.
Хвильку надумував ся Грицько.
— Води вони не боять ся, — міркував півголосом, — догтю також ні… ага! — крикнув і вдарив себе рукою по чолі. — Коструба, давай соломи. Бігом!
Сам Грицько побіг сходами на другий поверх, де кипятили доготь на огнищі.
— Маєте доготь?
— Е! — відповіли слуги, які топили під казанами, — тільки що ся собача віра понакриває себе шкурлатами, а по них спливе усе гладко.
— Се нічо! — гукнув Грицько, — Лий на вичілок! Приказ воєводи!
