Перейти до вмісту

Сторінка:Опільський Ю. Сумерк (1921).pdf/229

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

По хвилі показався Коструба та кілька слуг зі соломою.

Чотири казани один по другому випорожнилися над вичілком і утворили доволі велику калюжу на прорубаній долівці. Не зробило се великого вражіння на Чехів, бо тільки горяч збільшилася. Але ось вслід за догтем надлетіли величезні околоти горючої соломи і вмить увесь доготь станув у огні…

Дармо силкувалися Чехи затоптати його окутими чоботами. Смола горіла сама собою і вмить нагріла збруї та зелізну обув. Серед мовчаливих і спокійних борців стали почувати ся проклони, крики, сикання, які швидко перемінилися в рев та вереск. Стіна огню перегородила усіх, що були в ґалерії, від прочих на драбинах та мості. Вичілок опустів у друге. Кинулися тікати і сі, що були у ґалєрії, та ніхто з них не відважився вступити у огонь, який розгорівся без перешкоди. А в сій хвилі Юршеві ратники налягли на них товпою…

З другого поверха вежі лилися міжтим доготь та смола струями у огонь і вскорі стала огняна річка переливатися через останки заборола й обхоплювати драбини. Тоді побачили і прочі Чехи над ровом та на мості, що для їх товаришів нема вже рятунку.

І тоді спокійним кроком, відкинувши непридатні вже волові шкури, подалися Чехи назад у табор. У ту саму хвилю вивели ратники блідого і до смерти втомленого воєводу з вежі та подали йому чарку меду. Але він не приняв її, тільки вбив свій червоний аж по ручку лицарський меч у землю і підняв очі на небо у тихій молитві. Уставши, велів завести себе до Андрійка.

Наступ був відбитий.

XXIII.

Зі спіжевих гирл замкових гармат полетіли знову велитенські кулі, а громовий гук звістив світу, що хвиля наїздників відхлинула. Застогнали гужі в метавках, а каміння знову впало на проріджені ряди обложників по тім боці рова. У відповіді відізвалися роги з Підзамча як знак до відвороту. Окрівавлені, поранені та попарені Поляки бігом подалися назад.

Аж тепер почула замкова залога втому. Аж тепер заболіли синці, запекли рани, аж тепер озвався голод. Найсильніщою одначе показалася втома і як тільки люди Монтовта прийшли заступити товаришів з долішнього замку, сі останні покотом лягли, де попало, спати. Одні лежали під заборогами, другі на майдані, у критих ґалеріях стін