та веж, на східцях, то що. Грицько, який бажав під ослоною метавок і гармат понищити польські мости, мусів до сього вжити ратників Монтовта. Заосмотрившись в сокири й очепи, грицькові люди порубали вязання мостів та порозривали сніпки пруття та очерету. Бальки повиловлювано і занесено до замку, а пруття остало в воді рова, у якому аж води не було видко від мерців. Юрша не велів їх витягати, бо знав, що між ними є знатні Поляки, за якими мусіли прийти відпоручники від ворога. Тоді гадав воєвода вичистити рів за одним заходом.
Оборону замку віддав воєвода Монтовтові на весь слідуючий день, щоби відшкодувати його за се, що не допустив його до чинної участи в відбиванню польського наступу. Старий вельми зрадів, бо йому здавалося, що його вважають не зайвим, а противно, навіть рівновартним з Юршею. Аж до вечера старий заходився біля очищування стін, миття східців з крови та мізку, прятання та числення трупів, перевязки ран. Він велів Андрійка віднести до його кімнатки при задній фірті долішнього замку та післав йому до товариства Горностая.
Втрати залоги були чималі. Двісті ратників було вбитих, головно Чехами при головній брамі; ранених було в двоє стільки, то значить, що третина залоги стала неспосібною до боротьби. Одначе Монтовт не журився сим, бо бачив безліч трупів ратників, лицарів та челяди по боках рова, у воді та під заборолами. Польські втрати в убитих були пять, шість разів більші, а ран та ушкоджень було певно й у десятеро стільки.
— Не швидко забагнеться шляхті в друге такого прочухана! — сказав голосно до Горностая, коли сей збірався до відходу на задню фірту.
Андрійко спав, а на блідому його лиці пізнать було смертельну втому. Зі завистю глядів Горностай на подряпані руки та покервавлену збрую товариша.
— Коли поспитають, що я робив у Луцьку, — сказав про себе, — то відповім хиба, що мацяв замкові кури!
Він сів біля сплячого та взяв його меч і став старанно витирати його з крови, мізку, товщу та волосся, яким був обліплений аж по рукоятку. Він знав, що тільки крайнє обезсилення не дало Андрійкові занятися сим перед спочивом. По мечі прийшла черга на шолом, броню та щит, але тут аж ахнув Горностай. В богато місцях удари противників позагинали бляху нашийниці так, що тут треба було аж молотка умілого оружника. Щит був порубаний та попуканий і подобав радше на якийсь насильно від цілости відірваний клапоть шкіри й зеліза.
Горностай узяв нашийницю та шолом і поніс до старого Сави, який знався найкраще на оружницькій роботі.
