Старий розглянув точно кожне ушкодження та сейчас узявся за молоток.
— Сокіл се ясний, — сказав, — сей відчиток роду Юршів! Він рубається вже тепер не гірше дядька. Бачиш ось там на столі нашийницю воєводи! Точнісінько рідня сестра ось тої. Щит кажеш порубаний?
— Мало того! пошматований як ганчірка, що нею баби змивають долівку! — відповів Горностай.
— Ха! ха! То вже два щити такі найшлися в Луцьку. Стоялоб так труду оба сі щити післать королеві. Можеб отямився і пішов собі геть, колиб погадав, кільки то таких щитів треба пошматувати, заки впаде замок.
Він сейчас принявся за роботу, бо мовляв, воєвода старший, то може ще кілька годин видержати без бійки, а молодий не те.
— Коби тільки на ногах устояв, сейчас пічне крутитися та пхатися, чорт зна куди. Тому треба йому збруї, а то з гаку побіжить голісінький.
Горностай лишився при старому Саві, який любив розказувати про бої Юршів, їх мандрівки та подвиги. Старий приніс меду і так пробалакали останні години дня, доки шолом та нашийниця не повернули до первіснього стану.
— Не будь се медіолянська робота та не Юршівські плечі і щит, то певно треба булоб перекувати збрую на цвяхи або підкови! А так ще може нераз понадобиться.
Горностай поніс збрую Андрійкові. При брязку зеліза розплющив молодець очі і вмить зірвався з ліжка.
— Пробі! — кликнув — я проспав увесь день!
Заточився, як пяний і скривився раз і другий, почухав плече та бік, аж вкінці оправився зовсім.
— Спасибі, тобі, товаришу, що подбав про мене, бо я бігме не в силі се вчинити.
— Волівби я був возитися так з моєю збруєю, та вона наче вийшла нині від оружника, гладка, лискуча, — відповів Гормостай. — Ні один удар не діткнув геройського щита. Видко Ґрега наврочила мене, чи що!
— Ха, ха, ха! — засміявся Андрійко і підкотив на лівій руці сорочку. — Ось гляди і не завидуй!
І справді. Усе передрамя, на якому молодець держав щит, було вкрите синіми полосами так, що не було навіть видко з під синців білого тіла. Під деякими аж позапікалася кров. Усе те мусіло страшно боліти, та Андрійко не давав сього по собі пізнати. З подивом глядів на нього товариш.
— Воно бачиш конечно, нема чого побиватися за синцями! — сказав, — а я більше люблю вигоду ніж синці. Але ось я ні кіт, ні піп, ні городськнй баришівник, а лицар.
