від костий. Впрочім не стрітив Андрійко ні одного трупа в селі і було очевидне, що мужики заздалегідь покинули оселі, а остав тільки при церкві старенький піп…
Перехрестився молодець, увійшовши в опоганену, збезчещену церков, бо осоромлена святість видалася йому чомусьто подвійно святою. Він укляк і став півголосом відмовляти молитву.
— Молитвами святих Отець наших, Господи, Ісусе Христе, Боже наш, помилуй нас!
— Помилуй нас! — повторив хтось рядом, наче відгомін, а вслід за сим почулося тихе хлипання. Вмить зірвався молодець з колін і оглянувся. З кута притвора гляділо на нього двоє очий, великих, горючих недугою чи божевіллям, діточих очий.
— Хто ти? — спитав, підходячи.
—З кута вилізло може десятьлітнє дівча, нечувано брудне, розхрістане, просто страшне.
— Я… хто я… не знаю, нічого не знаю! — заговорило швидко, — але ти… хто ти будеш? правда, що ти не Лях?…
І дитина станула на порозі, готова кождої хвилі тікати.
— Ні, дитинко, я свій! — відповів Андрійко зі здавленим серцем.
— Я так і гадала, бо ти клякав, як колись і я і люди і дідо… Та людий нема, мене нема, тільки дідо осталися…
— Дідо? Деж вони?
Дівчатко підняло руки горі, а померклі очі засвітили знову дивним огнем.
— Дідо? Дідо тут!… Гойдається…
Сплеснула руками і зареготалася, що Андрійкові аж мороз пішов по шкірі. Він порозумів усе. Се дівча було онукою попа…
— Ходи, дитинко, за мною, будемо варити їсти! — сказав ніжно, узявши її за руку.
— Ходім! Ходім! — прошептала дитина і нагло здрігнулася усім тілом.
— Я боюся… бою… тут нераз ніччю приходили вони… Ляхи… з рогами на голові, з огнем у роті… ух! я боюся… Вони гойдають діда на ограді… ходи!
Узявши оберемок яріти, пішов Андрійко з дитиною, яка повела його просто у боярське дворище, у стайню. Тут найшов молодець на превелике диво під берлогом пастуха, в старій, соломяній кошілі чимало житніх сухарів. Яким чудом заціліли вони від очий голодних наїздників, Бог знає! Молодець полупав двері, розвів огонь та зварив походну юшку з сухарями у старім горщику, який найшов у жолобі. Жадно накинулася дитина на теплу страву, якої не бачила від двох неділь, а відтак заснула на мерві берлога. Тимчасом сонце зійшло, розігнало мраку і у перве
