Перейти до вмісту

Сторінка:Опільський Ю. Сумерк (1921).pdf/249

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

від кількох днів виглянуло на світ. На Андрійкові висохала одіж, а тепло огня та страва розслаблювали його тіло та клеїли очі до сну. Якийсь час опірався спокусі, та вкінці перемогла втома. Заснув.

Далекий тупіт кількох коний збудив його. Прожогом кинувся, протираючи заспані очі, до дверий.

— Що се? Ще рано?… Ба ні! Червоне зарево заливало обістя дворища. Се вечір!

Він проспав увесь день.

Тимчасом тупіт наближався й Андрійко погадав собі, що се можуть бути вороги. Відвернув ся за дитиною і… скамянів на місці.

На гнилій мерві лежало її маленьке, мов скипка висохле тільце з худими кістлявими ручками, піднятими в гору та отвертими очима. Воно було мертве. На личку застигла усмішка якоїсь тихої, неземної радости. Неначе останнім поглядом мертвіючих очий побачила дитинка щастя, якого не бачила в життю: може Ангела хранителя, а може… маму…

— Що се таке? — питав себе Андрійко, мов непритомний, — за віщож се?

Обухом вдарило в нього страшне, нечуване горе дитини. Мов пяний вийшов зі стайні, не зважаючи на се, що тупіт замовк, а на обістю два голоси говорили зі собою.

— То тут! — казав один.

— Егеж, тут недалеко їх біжниця! — відповів другий.

— Хахаха! хиба стайня та хлів!

Зареготалися.

— А там, далебі, ще висить піп, що повісили.

— То й краще! Буде кому поблагословити нас на рать.

— Коби лише решта в час приїхала, а то вернуть люди… Га! А се хто?

Побачили Андрійка, який повільною ходою зближався до них.

— Хто ти? — спитали в один голос.

— Кажіть радше, хто ви? — відповів Андрійко, а його уста дрожали. — То ви повісили попа?

— Ага! се один із них! — догадався вмить один з приїзших — а нуко, Войтек, бий!

Підняв обух, який держав у руці. Але швидче, чим оком кліпнути, свиснуло вістря Юршівського меча і без стону повалився парубок на землю. Другий побіг до коня, але як тигр, що скаженіє, втративши молоді, кинувся за ним Андрійко і з усієї сили хляснув його мечем через ухо. Кілька судорожніх рухів кінчин, струя крови, щось наче кректання пяної людини і не стало обох приходнів. Були се видко пахолки, або і служебні, неповноправні шляхтичі,