Перейти до вмісту

Сторінка:Опільський Ю. Сумерк (1921).pdf/8

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Грицько. — Сейчас пізнати, що свойого батька дитина. А добре й се, що вечеру мати мемо хоч куди!

Гордо глядів хлопець на убитого оленя.

— Іди, Кострубо, принеси сюди зайчика та витягни стрілу! — сказав. — Се київська, то шкода!

Коструба пішов жвавіше, чим коли-небудь, по оленя, як ось із ліса вибігло кілька гончих собак. Вони миттю обскочили оленя та парубка, їжачи шерсть із грізним ворчанням. І вони певно були б не завагалися напасти на нового ворога, якби не два величезні британи боярина.

У них, що правда, ловецького нюху було мало, але зате тим більше сили. Вони з грубим лаєм кинулися на стрічу гончим та прибрали супроти них так непримириме становище, що сі завагалися, а за сей час на поляну виїхало трьох їздців.

Один із них звуком рога відкликав гончих, а Грицько свиснув на британів. Коструба, користаючи з сього, вхопив оленя і справді наче зайця притягнув до воза. Відтак ухопивши сокиру, став рубати гиляку на кусні, не звертаючи зовсім уваги на окруження. Гиляка була суха, хоч і здорова, а думавбись се хіба саме порохно. Тріски, поліна, кора літали довкола, наче крильця хруща, якого зловив голодний воробець. Скорше, чим хто зумів би відмолити два отченаші, величезна купа дров лежала при возі, а Коструба, спершися на сокиру, приглядався дії, яка розгравалася під ясенем. Він був очевидячки готов із таким самим холодним завзяттям розперіщити сих людей, коней і собак, як торощив сухі дрова.

Між тим їздці під'їхали ближче, а на чолі появився старший уже, сивий муж у високих ловецьких чоботях та лисячій шапці з оксамітним верхом. Довгий, теплий, хутром підбитий плащ ослонював усю стать. На перший погляд могло б здаватися, що се якийсь князь, або вельможа.

— А що там за люди? — спитав сильним голосом.

Молодий боярчук вийшов зза дерева з луком в руці.

— Чужинці! — відповів.

— А то не знаєте, що у чужому лісі не вільно бити звірини, на яку полює другий?

— Чия вона тепер, кождий бачить. Чия вона булаб, якби не я, Бог знає! Стріла не людина, а охота не вчинок.

— Горда з тебе штука, сину, та уважай, щоб не пожалів! — гукнув їздець і під'їхав ближче.

У його голосі звучав не то гнів, не то посміх. Але молодий боярин почервонів, мов грань.

— Грицьку, Скобенку, беріть списи! — шепнув, а голосно крикнув: